ВЕЛИЧНА ІСТОРІЯ ПІСНІ-ГІМНУ ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА"

ВЕЛИЧНА   ІСТОРІЯ ПІСНІ-ГІМНУ ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА"

Пісня - душа народу. Національні гімни - найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовно-патріотичних стремлінь. Втративши свою державність, Україна кілька століть не мала і свого національного гімну, його заступали патріотичні пісні, частина регіонального характеру, ще не охоплювали долі всього народу, розмежованого кордонами австро-угорської та російської монархій.

Яскравим виявом патріотично-національних почуттів українців єдиної нашої землі стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна".

Нелегким був життєвий і науково-творчий шлях автора вірша. Народився Павло Платонович Чубинський 27 січня 1839 року в Борисполі поблизу Києва. В Петербурзі здобув юридичну освіту (1861). Свою науково-етнографічну діяльність пов’язав із згаданим географічним товариством, навколо якого об'єдналися вчені Олександр Кістяківський, Володимир Антонович, Кость Михальчук та інші. Своє життя Чубинський пов’язав із визначенням народного побуту, збиранням і дослідженням українського фольклору. За наукову працю вчений отримав від Російської Академії наук премію імені Уварова та золоту медаль від Міжнародного Конгресу у Парижі (1875), матеріали наукових експедицій Чубинського були опубліковані у "Працях етнографічно-статистичної експедиції "Західно-Руський край"(тт. 1-УП. СПБ, 1872-1879).

Визнання заслуг Чубинського в галузі народознавства супроводжувалось переслідуванням його як українського патріота, який мав сміливість демонструвати свою любов до України, її мови, культури. Зрештою, своєю збірочкою поезій "Сопілка", виданою під псевдонімом Павлусь, Чубинський теж засвідчив свої симпатії до українського художнього слова, вболівання за його долю. Та найяскравішим виявом його патріотичних почуттів було створення вірша "Ще не вмерла Україна", за що він у першу чергу поплатився засланням до Архангельської губернії. Царська охранка постійно тримала в полі зору всіх діячів української культури, за найменше підозріння у "сепаратистських" тенденціях кидала в тюрми, на заслання.

Людина демократичних переконань, усім серцем любляча свій народ, Чубинський сім літ був відірваний від України, карався, мучився, але не каявся. Сучасники, зокрема Софія Русова, з великою симпатією згадують про цього невтомного трудівника на ниві народознавства. У своїх "Спогадах" вона пише: "Стоїть передо мною могутня постать Павла Чубинського... Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами, високим чолом. Тип організатора, який добре знає те, що організовує, вміє володіти людьми і проводить свою справу через усі перешкоди. Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні".

Чубинський, не зважаючи на тяжкі умови життя і праці, все ж зумів залишити глибокий слід у розвитку фольклористики і етнографії. Його страдницький шлях завершився 26 січня 1884 року в Києві, а місцем вічного спочинку став родинний хутір - тепер у складі міста Борисполя Київської області.

Вірш наддніпрянця Чубинського знайшов музичне втілення у творчості Михайла Михайловича Вербицького (1815-1870) - талановитого композитора, одного з організаторів духовного і культурного життя на Західній Україні. Будучи студентом богословія у Перемишлі, а згодом у Львові, Вербицький навчався співу у віденського композитора і диригента Алоїза Нанке. Музичну композицію опанував під керівництвом композитора Лоранца. Якийсь час був диригентом хору. Належав до так званої "перемишльської школи" композиторів, яка заклала основи музичного життя в Галиччині. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, збірника п’єс для гітари, симфонічних творів - увертюр до драматичних вистав, солоспівів та хорів. Вербицький дав музичне життя поетичним творам Юрія Федьковича, Івана Гушалевича і, зокрема, "Заповітові" Шевченка (текст і музика видруковані у Львові 1877 року).

Найбільшу популярність принесла Вербицькому героїко-патетична музика до вірша Чубинського "Ще не вмерла Україна" - спочатку для солоспіву, а згодом для хору і оркестру. Коли вперше прозвучав цей твір? Очевидно, 1864 року в контексті "Комедіо-опери" Кароля Гейнча у Львові. Згадана газета "Слово" тоді ж сповістила, що в цій виставі вперше в Галичині на мотив музики Вербицького хор виконав пісню "Ще не вмерло Запоріжжя". Пісня припала публіці до душі, її довелося повторювати на біс.

Зберігся автограф першої редакції музики до "Ще не вмерла Україна" - солоспів у супроводі гітари (відділ рукописів Наукової бібліотеки імені В.Стефаника АН УРСР) - з позначкою композитора Віктора Матюка: "Манускрипт Михайла Вербицького. На пам’ятку і до переховання бібліотеці передаю хвальному товариству "Станіславський Боян". Слова до музики повністю збігаються із текстом, що опублікований в "Меті".

Починаючи з середини 60-тих років минулого століття пісня "Ще не вмерла Україна" стала розправляти крила - спочатку на західноукраїнських землях (Перемишль, Львів), а потім і на Наддніпрянщині та у країнах поселення українців за межами рідної землі (Канада, США, Австралія, Бразилія та ін.) , виконуючи високу місію духовного відродження України, розмежованої кордонами двох монархій.

Музичний текст вперше побачив світ 1885 року у львівській пісенній збірці "Кобзар", полонивши зразу широкі кола громадянства.

Нове життя гімну почалося з часу утворення незалежної Української держави в січні 1918 року. Його виконували різні хорові колективи і духові оркестри.

Функцію національного гімну пісня "Ще не вмерла Україна" виконувала весь час існування Української держави, як гімн пісня використовувалася іншими державами. Однак державне затвердження він отримав лише згодом - 15 березня 1939 року - як офіційний гімн Карпатської України, що виникла 1939 року. Цим актом було підкреслено зв’язок традицій державності України. Відроджуються, воскресають національні традиції України: її символіка, патріотичні і духовні гімни, серед них і "Ще не вмерла Україна". Тисячі і тисячі вірних синів народу з цим гімном на устах боролися за волю України.